Lekcja

Хто ж такий Бандера? На це запитання намагався відповісти аспірант історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Назар Юрчишин на відкритій лекції для стебничан у Малому залі Народного дому 2 січня 2021 р. в рамках святкування уродин героя у своїй доповіді «Провідник. ОУН. Стебник».

Молодий науковець-стебничанин блискуче володів історичним фактажем, військовою термінологією. Доповідь була надзвичайно змістовною. Чимало речей знали присутні в залі, але про більшість почули вперше. Свою доповідь юний історик поділив на певні цикли, наблизивши слухача до родинних зав’язків Бандери, проаналізувавши саму епоху ОУН-УПА, давши характеристику окремим лідерам-провідникам та наголосивши на тих постатях, які боролись за незалежність на теренах Дрогобиччини, а зокрема Стебника.

Постать Бандери є контроверсійною та неоднозначною, як всередині самої України, так і за кордоном. Для одних Степан Андрійович – провідник нації, герой, борець за незалежність, для інших – ворог, пособник злочинців і людина, проти якої боролися їхні предки. Одним словом, постать Бандери не залишить нікого байдужим.

Хто такі Бандери і звідки вони походять? Рід Степана Бандери походить з міста Стрий. За документами стрийську родину можна віднайти на початку ХVІІІ ст. Батька Степана Андрій був священником і відповідно досить часто змінював парафії, куди його направляли на служіння. Мама також походила зі священичого роду. У родині Бандер було понад восьмеро дітей. І що цікаво, вони усі народжувалися в непарні роки. Звідки походить прізвище Степана Бандери? Відповіді однозначно нема. Прихильники провідника українських націоналістів стверджують, що воно є похідним від італійського banderas «прапор». Отож, навіть в самому прізвищі простежується символ боротьби. За словами стрийського директора музею імені Степана Бандери, цілком ймовірно, що хтось з предків цього діяча в церкві тримав хорунгву (церковний прапор).

Ріс хлопчик в досить важких умовах, оскільки на дитинство припадають Перша світова війна, українська національна революція, польсько-українська війна, загибель західно-української народної республіки. Через домівку Бандер переходила лінія фронту. У 1919 р. родина змушена евакуйовуватися, оскільки батько Андрій був одним із діячів західно-української народної республіки. Він також був капеланом українсько-галицької армії на Наддніпрянщині.

У 1919 р. Бандера розпочав навчання в Стрийській гімназії. Будівля ця збереглася до нашого часу. Там є пам’ятні таблиці та погруддя Степана. В Стрийській гімназії виховувався патріотизм, любов до свого, до України. Це не дуже подобалося тодішній польській владі. Учні, учбовий заклад, як структура, зазнавали постійних переслідувань. Саме в молоді роки Степан починає цікавитися націоналістичними ідеями. Поразка в українській національній революції 1917 – 1921р. боляче вдарила по українській інтелігенції та по всьому українському народу. Причиною цієї поразки була розділеність між українцями, відсутність єдності в ідеях та спільних діях. Демократизм УНР та ЗУНР, соціалістичні ідеї розбестили тодішню українську суспільність. Тепер треба відмовитися від поділу на різні партії і на різні класи. Усе має бути скероване на те, щоб українська нація об’єдналася, стала єдиним цілим, змогла б здобути в цій цілісності власну державу з правом культурно розвиватися. Такими ідеями захоплюються гімназисти в Стрию. Серед них був молодий гімназист Степан Бандера. Він був досить активним юнаком. Мріяв вступити до Пласту.

Plast

В Пласт вступив з другої спроби. Це було пов’язано через важкі умови та стан здоров’я в ранньому дитинстві. Степан змалку страждав на ревматизм. Одягався скромно, ошатно, зі смаком. Є світлини, де він на горі Маківці на могилах січових стрільців з іншими пластунами косить траву. Степан Бандера був причетний до діяльності багатьох організацій. На формування світогляду великий вплив мало батьківське виховання, родина в цілому, а в підлітковому віці – це доступ до літератури українських націоналістів, а також спілкування з людьми ідеологічного спрямування. Бандера був дуже рішучим, безкомпромісним, вольовим, прямолінійним, говорив те, що думав, а це далеко не усім подобалося.

Наприкінці січня – початку лютого 1929 р. нарешті формується єдина українська організація під назвою ОУН (Організація Українських Націоналістів) у м. Відні в Австрії на першому великому Зборі – Конгресі українських націоналістів. До цієї організації й приєднався Степан Бандера, а за чотири роки він став Провідником Організації Українських Націоналістів на західно-українських землях. За його керівництва мали місце замахи на польських діячів (посла, міністра внутрішніх справ), як знак помсти за гніт українців, за голодомор 1932 – 33 р. Польща повсякчас намагалася викрити діяльність ОУН. Бандеру постійно заарештовували, а потім за нестачею доказів звільняли. Бандера на слідствах ні проти себе, ні проти своїх товаришів показів не давав. Однак хтось з тих, хто був заарештований, розколовся, тому Бандеру на двох процесах у Варшаві та Львові таки засудили. Про ОУН та про Бандеру мало хто знав, але розголос про поведінку Бандери на процесі у Варшаві зробив його знаменитим, популярним та відомим національним героєм. Бандера відмовлявся відповідати на запитання польською мовою, він стверджував: «Я є громадянином України, прошу до мене говорити українською мовою». Кожен свій виступ та кожну відповідь на запитання прокурора чи судді Бандера та його друзі починали зі слів «Слава Україні!». За свідченнями присутніх там журналістів, ув’язнені поводилися мужньо, сміливо дивилися прямо у вічі, вони вважали себе не терористами, а людьми, які прагнуть незалежності для своєї держави. Після закінчення процесу суд виніс вирок Бандеру та його прибічників засудити до смертної кари. Слова вироку Степан з друзями зустріли спокійно, з зали вийшли зі словами на устах «Слава Україні!».

Смертний вирок, на щастя, не був виконаний. Були заарештовані нові люди і виявлені нові факти вбивства Бронеслава Перацького, тому польська влада вирішила Бандеру ще раз судити, але вже у Львові. На Львівському процесі Бандеру засудили до довічного ув’язнення, яке він мав відбувати у тюрмі «Święty Krzyż» поблизу Кельць. Сидів Бандера в одиночній камері, закутий в кандали, лежав на підлозі на одному покривалі, яким і вкривався. Бандеру переводили в інші тюрми, більш надійні. Перед початком Другої світової війни 1939 р. він опинився в Бресті на території Білорусії і звільнився за якийсь час. Є кілька версій цього звільнення. З наближенням німецьких військ польське керівництво тюрми могло втекти. У Міжнародному праві існує така норма, що коли керівництво покидає заклад, двері полонених відкривають і вони стають вільними. Інша версія – тюрма попала під обстріл, впала частина стіни, охорона розбіглася і Бандера зумів втекти.

Разом з друзями Степан повернувся до Львова, де включився в діяльність ОУН. Згодом перейшов радянський кордон і залишився в Кракові. Саме там зосередилося більшість діячів ОУН.

Контекст доби

1930 роки – це період великої світової економічної кризи, яка розпочалася у 1929 році. Депресію спричинив крах нью-йоркської біржі, безробіття та тотальні скорочення. Кажуть, що Бандера був схильний до диктатури, до вождизму та тоталітарних методів правління. Щоб вижити в тих умовах, треба було діяти жорстко, рішуче та недемократично.

ОУН – це динамічна система, яка з часом змінювалася, розвивалася та удосконалювалася. Метою усіх членів ОУН була одна українська соборна держава від Тиси по Кавказ (зі слів гімну ОУН). В організації були люди з різними поглядами, з різними амбіціями, але їх об’єднувало спільне прагнення того, щоб була незалежна Україна. Їх спершу об’єднувала одна особа – це Євген Коновалець. Його авторитет був беззаперечним. Саме ним він міг пригашувати якісь непорозуміння всередині організації. Власне найбільш достойною особою у ХХ ст. в українському визвольному русі був Євген Коновалець. На жаль, нині він є особою трішки призабутою. Після його смерті на перший план вийшов саме Степан Бандера. У 1938 р.  в нідерландському Роттердамі Євгена вбив агент радянських спецслужб Павло Судоплатов, який до того часу протягом декількох років був у близьких, довірливих стосунках із Коновальцем під виглядом учасника підпільної української організації. В особистій розмові зі Сталіним Павло почув: «Вб’ємо Коновальця, а ті фашисти самі перегризуться». І на жаль, в цьому була частка істини. Убивство Коновальця дуже негативно повипливало на ОУН. У Римі на Великому зборі ОУН керівником цієї організації був обраний його сподвижник, один з найкращих діячів руху Андрій Мельник, уроженець с. Воля Якубова на Дрогобиччині. Про нього кажуть, що він був у січових стрільцях заступником Євгена Коновальця. Фактично, це третя особа у війську української республіки. За особистими якостями він був особою виваженою, врівноваженою, спокійною, однак недостатньо рішучою. Кажуть, що з нього був би ідеальний начальник штабу. Власне, начальником штабу у Коновальця Мельник і був.

Коли Бандера звільнився з ув’язнення, він намагався налагодити контакт з Мельником. Кілька разів зустрівся з ним у Римі. Аде щось порозумітися в них не вийшло. І ось чому. На 1938 – 39 рр. припали початок експансії нацистської Німеччини, розпад Чехословаччини, події, пов’язані з проголошенням Карпатської України. ОУН діяла за принципом – підтримувати ворогів, які функціонували на території України, тому співпрацювала з Німеччиною. Мельник знав, що Гітлер намагався задобрити угорців, тому дозволив їм окупувати Закарпаття. Оунівці розуміли, що боротьба за Карпатську Україну призведе тільки до втрат і погіршить стосунки з тодішнім союзником. Мельник заборонив молодим українцям з Галичини та інших земель переходити на Закарпаття з метою вступати в ряди «Карпатської Січі», парамілітарної організації, яка виконувала функцію збройних сил Карпатської України. Однак багато молодих людей проявляло непослух, що було першим відгомоном майбутнього конфлікту до розколу ОУН. Цей конфлікт мав не ідеологічне спрямування. Усі в ОУН прагнули незалежної України. Проблема полягала в тому, яким чином цю незалежність здобути. Проблема була також віковою. Мельник та його прибічники (здебільшого емігранти) – це переважно люди старшого покоління (1890-их років народження), які пройшли Першу світову війну, мали своє сформоване уявлення, з іншого боку, ті, що були тут в краю, в тому числі Бандера та його люди, – це молодше покоління, яке безпосередньо проводило революційну боротьбу і мало власне бачення. Крім того, треба визнати, що мало місце й особисте змагання між Мельником та Бандерою за авторитет та владу. Це, зрештою, призводить до розколу єдиної ОУН на дві фракції: на так звану ОУН Б (бандерівську) та ОУН М (мельниківську). Великою проблемою для українців є те, щоб замість того, аби об’єднуватися, ведуться вічні чвари та війни між своїми, замість того, аби спільними зусиллями вести боротьбу проти спільного ворога, вони борються між собою. На жаль, таке було і в організації українських націоналістів. На низових рівнях цей розкол не відчувався. Прості підпільники не розуміли, як це може бути дві організації.

31 березня – 4 квітня 1941 р. у Кракові на Другому Великому Зборі ОУН Степана Бандеру – «Сірого» було обрано головою Проводу. Передбачаючи неминучість війни між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіним – Бандера вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну його поколінням Українську державність.

Бандера створив в Кракові революційний Провід організації українських націоналістів, почав співпрацювати з німецькими спецслужбами на той момент. Коли почалася радянсько-німецька війна, то ОУН вже мала готові кадри для того, щоб підняти повстання та проголосити українську державність. Коли ОУН займало чергове село, там мали проголошуватися українські органи влади. З українських націоналістів створювалися підрозділи – це батальйони, як майбутня основа для майбутнього формування української армії. Українці в цьому плані не були оригінальні. За таким взірцем діяло багато інших поневолених народів в Європі. Це так звана легіонова практика, коли в складі чужоземної армії формувався національний підрозділ, що ставав основою власних національних сил.

У 1941 р. почалася війна. ОУН організувала похідні групи (а їх було три), які мали рухатися на Схід. 30 червня 1941 р. до Львова швидше ніж німці встиг вступити батальйон на чолі з Романом Шухевичем. Під вечір того ж дня з балкону будівлі Будинку Просвіта на площі Ринок Ярослав Стецько зачитав акт відновлення української державності. Проголошувалося створення української держави, національного уряду, який очолив Стецько. Відбулася ціла хвиля проголошення незалежності з урочистостями та святами. Часто ці проголошення відбувалися в містах та селах біля церков у неділю. Так було проголошено створення української національної держави і в Дрогобичі біля церкви Святого Юра, і в Стебнику – за участі отця Петра Мекелити.

Однак німці згодом виявилися не союзниками, а окупантами. Вони зажадали, щоб акт проголошення незалежності був відкликаний. До початку осені 1941 р. Бандера та його соратники були ув’язнені. Почалися облави всього українського. Німці показали своє обличчя і з’ясувалося, хто вони є насправді. Бандері пропонували співпрацю, він не погоджувався. Тому був ув’язнений в концтабір європейської еліти «Заксенгаузен». Це був концтабір не для простих. Зокрема там перебував і Андрій Мельник, якого також заарештували. Умови перебування там були дещо кращими, ніж для простих ув’язнених. І це було пов’язане зі значимістю цих полонених.

Коли в 1944 р. стало відомим, що Німеччина програє війну, німці ще раз розіграли українську карту, звернувшись до Степана Бандери з пропозицією про співпрацю. Бандера на це не погодився. Потім його просто відпустили. Німці не знали, що з ним робити, а далі, коли фронт наблизився, вже не встигли йому зашкодити. У 1945 р. він був у радянській зоні окупації, переховувався під чужими прізвищами. Зміг разом з родиною перебратися до американської зони окупації. Проживав поперемінно в різних містах. За декілька років змінив понад шість місць проживань.

Бандера одружився 1940 р. в Кракові. Шлюб давав священник, який з 1956 по 1966 рр. відправляв богослужіння у Стебнику. Це Степан Граб, могила якого знаходиться на Стебницькому кладовищі. В Бандерів народилися троє дітей. Боячись за їхню безпеку, він змушений часто переїздити. Для того, щоб дати дітям належну освіту, родина переїхала до Мюнхена. Йому пропонували також виїхати до Канади. В нього навіть була думка повернутися на українські землі, де вирувала боротьба, яку очолював Шухевич. Але його відмовили, сказавши, що це буде доволі небезпечно. Бандера підтримував зв’язки з іноземними спецслужбами (з британськими, американськими) для того, щоб, скориставшись їхньою підтримкою, помогти національному руху в Україні, а в кінцевому результаті – отримати незалежність самої України.

У кінці 40 – початку 50 рр. Бандера багато писав і був причетний до ще одного конфлікту в ОУН, коли частина діячів ОУН на еміграції прагнула пом’якшення, ідеологічно змінити платформу організації, більшу демократизацію. Бандера ж висунув свою програму, зрештою, це спричинило ще один розкол. Разом з тим не можна звинувачувати в цьому самого Бандеру, оскільки він всіляко намагався уникнути таких речей, поступаючись власними амбіціями та владою. Але не завжди це призводило до певного результату. Він формально відмовився від посту Провідника українських націоналістів, однак його відмови ніхто не прийняв. І організацію він очолювавав до своєї смерті в 1959 р.

Вбивцею Степана Бандери був українець. Богдан Сташинський. Народився також неподалік від місця народження Степана Бандери. Молодою людиною його завербували в радянські спецслужби. Сестра Богдана Сташинського була дружиною одного з провідників УПА. Вона так само втягнула свого брата в підпільну діяльність. Сташинський на той момент навчався в педагогічному інституті у Львові. Час від часу від сестри перевозив листівки та пропаганду. І ось одного разу, коли він їхав у поїзді, то потрапив на перевірку контролера та органів державної безпеки. Вони перевіряли, чи є якісь підозрілі у вагонах. Підійшли до Сташинського, а в нього не було квитка. І його, злапавши, відвели на допит. А коли почали роздивлятися особисті речі, знайшли листівки. Таким чином, примусили до співпраці. Йому дали завдання знищити сестру та її чоловіка. Він видав їх криївку. Далі Сташинського готували, як радянського суперагента. Він причетний не до однієї смерті, ним був вбитий також Лев Ребет. І, нарешті, 15 жовтня1959 р. Сташинський виконав завдання – вбив Бандеру. До того було декілька проб вбити Степана, однак всі вони буди невдалими: служба безпеки вчасно спрацьовувала. Однак цього разу так не вийшло. Сташинський впізнав Бандеру підчас богослужіння в одній із церков. Зазвичай Бандеру охорона проводжала щоразу додому, однак цього разу Степан відпустив охорону, сказавши, що сам зайде в під’їзд на вулиці Крайтмайрштрассе, 7 в Мюнхені. На сходах уже чекав вбивця. Був підготовлений загорнутий в газету пістолет. Вбивця зустрівся поглядом з Бандерою, направив на нього свій згорток, пролунав постріл. Бандера закричав і впав. На крик вибігли сусіди. Сташинський встиг втекти. Знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. В дорозі до шпиталю Бандера помер. Спочатку сказали, що причиною смерті була зупинка серця. Провели додаткове розслідування. В Мюнхені Бандера переховувася під прізвищем Степана Попеля. Врешті медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Ніхто не міг встановити, хто був вбивцею. Це стало відомо 1961 р. Сташинський, разом зі своєю дружиною німкенею, втік в переддень падіння Берлінської стіни (13 серпня) в західну зону окупації. Саме в цей день втечі був похорон їхньої дитини, на якому вони навіть не були. Він здався органам, зізнався, що саме він – вбивця Бандери. Сташинського засудили. Після виходу з ув’язнення Сташинський зник. Його востаннє бачили вкінці 70-их рр. в Африці.

Діти Бандери прожили теж не дуже довго. Двоє померло у віці більше 40 років. А дочка, яка прожила найдовше, померла у 2011 р. У Бандери є внук, який так само називається Степан Бандера. Він проживає та працює в Канаді. Займається видавничою діяльністю.

Коли говорити про Бандеру, то треба сказати, що був Бандера, як людина, і був Бандера, як символ. Бандера, як особистість, це людина вольова, з характером. Це також жива людина з усіма її недоліками та позитивними речами. Бандера, як символ, є постаттю, яка стала для багатьох взірцем, як треба жити та боротися за незалежність. Похідним від Бандери стало прізвисько «бандерівець». Його вживатимуть не тільки в ОУН (Б), але й серед інших націоналістів незалежно від їх ставлення до Бандери.

Українська Повстанська Армія

Тут перше місце треба надати Шухевичу. Це армія, яка боролася проти декількох окупантів без сторонньої допомоги.

UPA

Традиційно вважають, що УПА створене 14 жовтня 1942 р. Це більше формальна прив’язка. У 1947 р. вийшла листівка у п’яту річницю виникнення УПА. У 1943 р. Армія структурується. Вона мала складатися з чотирьох груп: УПА північ, УПА південь, УПА захід, УПА схід. Якраз остання і не була створена, бо бракувало кадрів. Найпотужнішою була УПА захід, яка діяла на території Дрогобицької, Львівської, Станіславівської та Тернопільської областей. УПА захід поділялася на округи. Округа № 5 названа на честь гори Маківка. У зв’язку з втратами у 1944 р. округу № 5 приєднали до № 4 «Говерля».

ОУН та УПА – це не одне й те ж. це дві різні організації, які між собою співпрацювали. ОУН – це підпільна організація, яка мала свою ідеологічну базу та програму, діяла з 1929 р. до сьогодення. Нині існує та, що «мельниківська», і, дещо під іншою назвою, «бандерівська». УПА – це військова структура, армія. Дехто вважає, що УПА – це бойове крило ОУН. Але це не зовсім так. Можна було бути членом ОУН, а не бути членом УПА і, навпаки, можна бути бійцем УПА, та не бути членом ОУН. УПА – це армія позапартійна, це військова структура, яка мала підняти національне повстання, яке мало б перерости в національну революцію, а результатом революції була б виборена українська держава. З іншого боку, усе вище керівництво УПА – є вихідцями з ОУН, тому тут можна було говорити про злиття цих двох структур.

Національно-визвольний рух у Стебнику

Діяльність УПА на Дрогобиччині достатньо добре вивчена дрогобицьким істориком Василем Ільницьким. На Дрогобиччині УПА діяла організовано  до моменту ( 1954 р.), коли знищені останні вищі керівники. Де-не-де діяли поодинокі діячі, поодинокі боївки, які не мали між собою контакту, але які вели боротьбу до останнього, бо не могли інакше. Керівництво УПА на Дрогобиччині знаходилося неподалік від нас – у селі Уличне. Там були зосереджені керівні структури та штаби УПА. Каральні органи їх кілька разів викривали і знищували. Це були дуже болісні удари для українського підпілля. Останній бій відбувся у 1960 р., а  останній воїн УПА вийшов з підпілля в 1991 р., коли вже Україна проголосила свою незалежність.

Стебник, Солець, Колпець та суміжні села були напів жовто-блакитні, напів червоні. Це були робітничі поселення. Серед населення були популярні соціал-демократичні ідеї, діяли потужні осередки комуністичної партії. Однак частина молоді хотіла бачити Україну не радянською, вона сповідувала націоналістичні ідеали. На початку тридцятих років ОУН мала свої осередки в кожному населеному пункті. Якщо був хутір, де було п’ять – десять хатин, то навіть в таких місцях ОУН мала своїх прибічників, прихильників або членів.

Засновником осередку ОУН в Стебнику є Михайло Лабовка, Іван Івасівка та дрогобичанин Михайло Івасівка.

Labowka

Вони були причетні до формувань структур ОУН в Колпці та Сільці. Вони також були причетні до діяльності експропріацій в Трускавці, до нападу на банк в Бориславі. Вони були ув’язнені та засуджені польською владою. Михайло Лабовка був пов’язаний зі структурами УПА, дожив до періоду після закінчення Другої світової війни. Михайло Івасівка запросив Лабовку в ОУН, був на еміграції, жив ще до 80-их років, залишив цікаві спогади про Стебник, Солець та Колпець.

Є відомий випадок, коли в 30-их роках був убитий молодий хлопець, який спершу був прихильником комуністичних поглядів, згодом став прихильником ОУН. Його похорон перевернув свідомість усіх жителів Колпця: усі також стали прихильниками ОУН. В похороні брала участь Марія Біласівка, сестра знаменитих трускавчан Баласа та Данилишина, яких стратять за замах на пошту в м. Городок. Їхня смерть стане символом національної самопожертви. Такі бійки були і в Болехівцях. Це відбувалося на території клубу. Коли організовували свята комуністи, приходили битися націоналісти, а коли організовували свята націоналісти – розбій вчиняли комуністи. Стрільба з револьверів викликала національну напругу.

Wynnycki

Володимир Винницький – один серед тих, хто загине в селі Уличне в 1946 р. Тоді загинуло понад 11 осіб. Їхні тіла таємно поховають вночі в Дрогобичі на вул. Трускавецькій. Зі здобуттям незалежності України їхня могила буде віднайдена та впорядкована. Нині там вивішені національні жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Марія Винницька буде медиком в ОУН, однією з тих, яка поповнюватиме нові кадри серед жіноцтва до складу ОУН.

Tarnawski

Павло та Стефанія Тарнавські. Стефанія походила з родини Стецик. Павло Тарнавський народився у Стебнику в 1821 р. Один з небагатьох стебничан, які закінчили вищу школу. Він навчався в технічному навчальному закладі. Коли почалася Друга світова війна, лютував голод. Добровільно пішов у поліцію на службу до німців. Працював у Бориславі. З приходом радянської влади у 1944 р. переховувався. Згодом пішов на офіційну роботу і його хтось викрив. На допитах йому пропонували стати спецагентом, наказавши здавати своїх знайомих друзів. Він погодився, розповів про це своїй дружині Стефанії, яка була серед керівного складу жіночої сітки ОУН в Галичині. Вона вмовила перейти чоловіка на підпільне становище. Завдяки своїм здібностям дослужився до рангу керівника з пропаганди. Водночас Стефанія була під наглядом спецслужб. Її тягали на допити. Врешті-решт вона також перейшла на нелегальне становище, переховувалася разом з чоловіком. Їхню криївку хтось здав. Вони встигли за декілька днів перед тим втекти. Стефанія в Уличному народила сина. Однак хтось зі Стебника їх також здав. Їх заарештували. Відвезли в Дрогобич. Найбільше руйнували підпілля завербовані люди. Від Стефанії до Павла слали листи, щоб він здався. Каральні органи підкинули листування Тарнавських в УПА. Провокація була досягнута. Павла арештували. Разом з декількома друзями в Станилі розстріляли, як зрадників та агентів радянських спецслужб. Стефанія залишилася живою. Відсиділа якийсь час в тюрмі і далі проживала в Стебнику.

Це окремі долі окремих діячів українського визвольного руху. В родині кожного знайшовся б хтось, хто був причетний до цього руху, бо це було тотальне явище на західних землях. Через це багато було репресованих, вивезених в Казахстан, Сибір, в заполярні кола. Такі речі в 1920, 30, 40 та 50-их роках відбувалися на наших теренах. До наших часів пам’ять про ці події залишилася живою завдяки численним родинним сімейним переказам.

Переказ доповіді здійснила Ганна Іваночко

  

Фото дня

sygnaly

ukryttya5

Анонси подій

<<  <  Травня 2022  >  >>
 Пн  Вт  Ср  Чт  Пт  Сб  Нд 
        1
  2  3  4  5  6  7  8
  9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Real time web analytics, Heat map tracking

Погода